Site icon Pravda24.org

“Хочу, щоб закінчилась війна”: історія загиблої дівчинки, яка любила книжки

“Дуже важко, дуже важко…”, – пані Алла завершує цими словами кожне речення в розмові з нами. 

Чотири місяці тому Алла Корецька втратила онуку і доньку. Того дня, 21 червня, росіяни обстріляли “касетками” подвір’я в селі Безруки поруч з Дерагачами на Харківщині, де жили дві її доньки з родинами. Восьмирічна онука загинула вмить, старшу доньку встигли довезти до лікарні, де вона померла за тиждень від численних осколкових поранень.

Про онуку пані Алли – Маргариту Гапоненко – написали в ті дні всі головні українські медіа – як про дівчинку, яка загинула, читаючи книжку. Ця історія звідтоді не давала мені спокою, можливо, тому, що в ній відгукувалося щось дуже особисте.

Я теж виросла в українському селі, і книжки влітку, коли закінчувалися уроки й учнівські обов’язки, були однією з найбільших пригод, чимось, що було незамінною частиною твого літа і світів, які ти відкривав для себе у цих книжках і які тебе чекали десь попереду.

Маргарита Гапоненко

В історії Маргарити є багато “якби”, про які складно не думати. Що би було, якби її родина не переїхала в це село три роки тому? Що би було, якби її батьки разом із донькою виїхали 24 лютого чи напередодні, розуміючи, що залишатися в селі за 12 кілометрів від кордону з Росією вкрай небезпечно? “Ми з дому нікуди не поїдемо. Чого ми повинні тікати зі своєї хати?”, – відповідали батьки дівчинки на вмовляння рідних.  

Або – що би було, якби в той день Маргарата разом з її двоюрідним братом і сестричкою швидко побігли б у погріб, як робили весь час до того страшного дня? Або гралися на подвір’ї бабусі через дорогу від їхнього будинку? Або – якби Маргарита послухалася маму, яка кликала її на кухню, а не лишилася чекати на неї на порозі їхнього будинку, щоб почитати їй книжку?

 Будинок, в якому жила Маргарита

Алла Корецька розповідає, що всі типи обстрілів можна встигнути почути, щоб добігти до підвалу чи погреба, але “касетки”, які розкидають навкруги дрібні осколки, – ні. Осколками того червневого дня зачепило Маргариту і її тітку, яка поруч із нею розвішувала на вулиці випрану білизну. 

Маргарита навчалася в Безруківському ліцеї – якраз перейшла з другого в третій клас. Бабуся розповідає, що їй дуже подобалося танцювати, співати і читати книжки. Мріяла стати ветеринаром і лікувати тварин. Мала багато друзів. Усіх любила. 

“Є діти, які б’ються, якусь шкоду роблять, але не Рита, – говорить пані Алла. – Вона ніколи не говорила: “Я не хочу цим займатися”. Це був ангел. Чого війна забирає найкращих? Усвідомлення того, що її немає, – це рана, яка ніколи не загоїться”. 

Пані Алла показує нам клумби, де Рита з мамою саджала квіти на подвір’ї, і гойдалку, на якій зазвичай її онука складала свої іграшки. В кімнаті Маргарити – не лише іграшки й книжки, а й численні грамоти й дипломи за успішне навчання, біла святкова сукня у целофані, брелок із мушлею з написом “Бердянськ”, в якому напевне вона побувала, і настінний календар, на якому досі червень. 

 В кімнаті Маргарити – не лише іграшки й книжки, а й численні грамоти й дипломи 
 Біла святкова сукня Маргарити у целофані

Асфальт у Безруках весь поїжджений танками. Російські танки, згадує Алла Корецька, в’їхали в село вже 24 лютого, але в Безруках не затрималися – їхали на Харків. Село не було в окупації, та близькість російського кордону зробила цю територію непростою і небезпечною для життя. З весни тут немає електрики, і на все велике село, в якому жило до великої війни близько 3500 мешканців, є лише чотири генератори. Над залізничними коліями – обірвані дроти. Місцеві мешканці просять передати владі, щоб їм повернули світло й електрички до Харкова.

 Асфальт у Безруках весь поїжджений танками

“Якби мені сказали, що ми будемо воювати з росіянами, я б зроду не повірила, – каже Алла Корецька. – У мене перший чоловік росіянин, діти мої наполовину росіяни. Ми завжди думали, що росіяни нам брати, що вони ніколи не прийдуть убивати наших дітей. А вони прийшли і вбили моїх діток. За що? Я не розумію! І це у ХХІ столітті таке робиться”.

Незадовго до страшного російського обстрілу кішка пані Алли народила кошенят. Рита відразу обрала серед них чорну кішечку, назвала її Мишкою і сказала бабусі, що забере її, щойно мама перестане її годувати. Тепер Мишка підросла, сторожко реагує на чужих людей на подвір’ї Ритиної бабусі й тікає від наших спроб її погладити.

 Незадовго до страшного російського обстрілу кішка пані Алли народила кошенят

На початку червня Маргариті виповнилося вісім років, дівчинка, розповідає бабуся, загадала бажання: щоб якомога швидше закінчилась війна.

Тетяна Терен, журналістка, кураторка літературних проектів, спеціально для УП.Життя

Exit mobile version