Повертаючись до звільнених міст, українці знаходять руйнування в приголомшливих масштабах, припинення життєво важливих послуг і перспективу смертельної зими.
У селі Кам’янка мало що рухалося, за винятком кота, який вибігав з-під уламків зруйнованого будинку та металевої покрівлі, що стукотіла на вітрі.
Сергій, тваринник, сидів похитнувшись біля згорілих руїн свого будинку.
«Я прийшов сюди, якщо зможу щось знайти і трохи прояснити», — сказав він. «Але нічого немає», — сказав він, показуючи рукою на уламки.
Масштаби руйнувань вражають у сотнях міст і сіл, нещодавно звільнених російськими військами в Харківській області на сході України. Кілька мешканців, які повернулися в зону бойових дій, щоб перевірити своє майно, наприклад Сергій та його дружина Ірина, часто стоять безмовні від жаху перед руйнуванням.
За даними Київської школи економіки, станом на кінець вересня війна знищила або пошкодила близько 120 000 будинків і 16 000 багатоквартирних будинків , які оцінили загальний фізичний збиток у 127 мільярдів доларів. Світовий банк, Європейський Союз і уряд України оцінили витрати на відновлення приблизно в 350 мільярдів доларів США .
Місяцями Кам’янка, яка лежить на головній магістралі, позначала лінію фронту між російськими та українськими військами, і жодна будівля в селі не уникла пошкоджень. Російські війська відступили минулого місяця перед обличчям українського контрнаступу, залишивши село всіяним невикористаними російськими снарядами та мінами, його дерев’яну церкву згоріло дотла, а школу з зяючими дірами в стінах.
Українські служби надзвичайних ситуацій щойно зібрали останки двох мирних жителів — сусіда Сергія, який загинув від вибуху снаряду в березні, та ще одного чоловіка, якого приблизно в той же час на головній дорозі розчавив на своїй машині російський танк. Російські війська, які окупували село з квітня, не спромоглися поховати загиблих українців, розповів Сергій.
Сусід, 66-річний Олександр, зупинився на своїй машині і сказав, що в підвалі в кінці села лежить мертвий ще один мирний житель. Українські інженери не розмінували село, тому поки що ніхто не може дістати тіло, додав він.
Для української влади, яка збирається збирати шматки та відновлювати місцеву владу, завдання є одночасно величезним і все ще небезпечним. Українські війська та цивільне населення зазнали втрат від мін, а російські літаки та артилерія продовжують бомбардувати міста після відходу з них.
Російські ракети С-300 неодноразово били по місту Куп’янськ, важливому транспортному вузлу, після того, як українські війська відбили його наприкінці вересня. Раніше цього місяця, 10 жовтня, три ракети влучили в лінію будинків на околиці Куп’янська, зруйнувавши два будинки та вибоївши вирви в дворі та на вулиці.
«Це був потужний вибух металу, що рвався», — сказала 63-річна Олена, жінка-інвалід, чий будинок згорів. Вона втекла, повівши свою сусідку Анну, якій 87 років і вона незряча, вниз по сходах, щоб сховатися в сараї.
«Ми втратили все, всі наші меблі, весь наш одяг, все, що ми мали», — сказала вона.
Можливо, ракети були націлені на українських військових, які ненадовго оселилися в сусідньому будинку, але результатом було покарання цивільного населення та нової адміністрації.
Новопризначений мер Куп’янська 39-річний Андрій Бєсєдін заявив, що ці напади були помстою російських військ за те, що вони були змушені поступитися величезною територією.
«Розрахунок ворога виходить за межі здорового глузду», – сказав він. «Те, що вони не можуть взяти, вони просто знищують».
Але він сказав, що ці удари були також частиною загальнонаціональної кампанії Москви, спрямованої на постачання енергоносіїв і цивільне життя, щоб підірвати український уряд і перевірити підтримку війни.
«Вони обстрілюють мирне населення, руйнують приватні будинки, тому людям ніде жити, і треба вирішувати ці питання — це дуже важко».
Українські чиновники поспішають, гостро усвідомлюючи необхідність надання життєво важливих послуг у зруйновані райони, де люди виживають без їжі, медичної допомоги, води, газу чи електрики.
Вони також мають справу з інколи ворожим населенням, яке протягом шести місяців годувалося проросійською пропагандою, яка безупинно звинувачувала Україну в артилерійському обстрілі та труднощах, яких вони зазнали.
У місті Старий Салтів жінки розливали суп у контейнери для черги містян, а інші волонтери запускали генератор, щоб люди заряджали мобільні телефони. Місто було без електрики та водопостачання з квітня, без жодних ознак відновлення послуг, каже 52-річна Людмила.
До війни вона працювала медсестрою в місцевій середній школі, а після повернення в місто кілька тижнів тому відкрила кухню, бо, за її словами, люди були голодні. За її словами, місто було відрізане внаслідок бойових дій протягом кількох місяців, і жителі вижили лише завдяки своїй звичці до самозабезпечення та зберігання запасів їжі у своїх підвалах.
«У деяких людей були кури та кролики», — додала вона. «Люди багато ділилися».
Але навіть якби дороги відкрилися і почала надходити продовольча допомога, вона сказала, що боїться, що люди не зможуть пережити зиму без комунальних послуг, зокрема мешканці багатоповерхівок на околиці міста.
Чиновники по всьому регіону майже повсюдно відповідали одним словом, щоб описати їхній найбільший виклик: «Зима».
У місті Ізюм, де 18 тисяч мешканців пережили російську окупацію та бойові дії, адміністрації вдалося відновити світло та воду в більшості мікрорайонів, повідомив міський голова Валерій Марченко.
Він попередив, що держава зможе відремонтувати центральне опалення лише в третині житлових комплексів міста. Проте більшість мешканців, багато з них літніх людей, які залишалися протягом війни, все ще відмовляються виїжджати, сказав він.
«Вони розуміють, що опалення не буде», – сказав пан Марченко. «Але вони не хочуть евакуюватися, хоча ми пропонуємо таку можливість».
За його словами, місто працює над рішенням щодо встановлення дров’яних печей або електричних обігрівачів, щоб жителі могли обігрівати хоча б одну кімнату у своїх квартирах. «Це єдина можливість, тому що вони не хочуть йти».
Серед жителів, які пережили війну, ховаючись у своїх підвалах і льохах, демонструється витривалість, що межує з упертістю.
«Настрій хороший», — сказав 16-річний Єгор, ковтаючи обід із столової.
«Обстрілів немає — електрика і газ відновлені», — сказав він. «Все, що нам потрібно, це Інтернет».
Він і його друг Денис, 15 років, їздили по місту, використовуючи тимчасові інтернет-хаби, надані волонтерами, і, проходячи повз, приєдналися до обідньої черги на бічній вулиці.
За кілька кварталів група сусідів сиділа й балакала на лавках у дворі своєї квартири біля колекції саморобних дров’яних печей, зроблених із іржавих відер і маленьких решіток. Лише третій день, через півроку, не довелося готувати їжу на вуличних печах, завдяки відновленню електрики, – радісно розповіла одна з жінок Світлана.
«Два місяці у нас не було крихти», — розповіла сусідка Людмила, закутана в шубу з хутряною оздобленням і в рукавичках. Російські солдати двічі на тиждень давали їм хліб і пайки, інакше б вони не вижили, сказала вона.
Вчителька на пенсії Людмила не критикувала Росію, але залишила свої найбільші претензії до українського мера та його чиновників, які, за її словами, евакуювали місто в березні та залишили решту мешканців без права захисту.
«Чому мера, який нас зрадив, дозволили повернутися?» вона запитала. «Він утік і залишив нас ні з чим».
Міський голова пан Марченко сказав, що добре знає про скарги.
«Багато людей не оговталися від російської агітації», – сказав він. «Росіяни казали, що Україна вас покинула, а уряд втік і не надав вам жодної допомоги, хоча насправді це росіяни не дали гуманітарного коридору».
Рішення, за його словами, полягало в тому, щоб надавати людям послуги швидше та краще, ніж росіяни. «Все, що ми можемо зробити, це показати, що Україна краща».
Олександр Чубко вів репортажі з Харківської та Донецької областей.
